В ставочку Пліточка дрібненька
Знічев’я зуздріла на удці черв’яка,
І так була раденька!
І думка то була така,
Щоб підвечірковать смачненько:
Ну, дейко! до його швиденько!
То збоку ускубне,
То спереду поцупить,
То хвостика лизне,
То знизу вп’ять підступить,
То вирне, то пірне,
То сіпне, то смикне,
Вовтузиться, ялозиться і пріє, —
Та ба!.. та ротеня таке узеньке, бач,
Що нічого не вдіє,
Хоч сядь — та й плач!
"Ой горенько мені на світоньку, — мовляє, —
За що мене так доля зневажає?
Тим пельку і живіт дала з ковальський міх,
Тим зуби, мов шпички; а нам, на глум, на сміх,
Рот шпилькою неначе простромила!..
Ой правду дядина небога говорила,
Що тільки на світі великим рибам жить!
А нам, малим, в кулак трубить!"
Так Пліточка в воді на долю нарікає,
А на гачку черв’як все хвостиком киває!..
Черв’як кива — аж ось!
Зі дна Гульк Щука!.. бовть!.. вона
За удку хіп! А удка — сіп!..
З води шубовсть в окріп!..
"Ой лишенько! Оце ж як дядина збрехала!.." —
Із ляку Пліточка сказала.
І більш не скаржилась на долю пліточок,
За ласенький на удочці шматок:
Що Бог послав, — чи то багато, чи то трошки, —
В кушир залізши, їла мовчки!